Підлітками у школі ми ходили до басейну. То був початок кінця страни савєтав.. Однак, багато чого ще не можна було. Батьки пам'ятали тотальний контроль служб, точніше, однієї служби. Дідусі і бабусі, правда, за життя набоялися стільки, що вже їм не страшно було. То й учили онуків іншої історії. Альтернативної. Тепер знаємо - справжньої. В тому числі й пісень, котрих навчилися від своїх дідусів та бабусь. Або й батьків, котрі на собі відчули терор набагато страшніший, ніж недремне око кагебе. В ті часи дідусь навчив мене однієї пісні. Він казав, що співали її Українські Січові Стрільці. "Червону калину".. Когось із хлопців також навчили їхні родичі. І ми співали її довгою дорогою до басейну чи додому з басейну. Вечорами. Люди іноді озиралися на нас. Дивакувато. А на одному з урочистих патріотичних зібрань (у Коломийському народному домі), одним з організаторів якого був мій дідусь, Зіновій Карась, я разом з усіма співав "а ми тую червону калину підіймемо..." Не всі співали. Може, якась третина.. Стоячи.. Стояв і я.. Поряд був мій батько. Я вже того, не пригадую, але він розказував, як потягнув мене за руку, аби я сів. І як я висмикнув руку, продовжуючи співати. Щоразу на тих зібраннях ставало все більше людей, котрі стояли і співали. То був мій перший Гімн України. Наш перший Гімн. Бо "Ще не вмерла.." тоді ще не можна було співати... А вчора мене брутально накрило.. Івано-Франківський драмтеатр подарував цікаву постановку. "Шаріка або кохання січового стрільця". Коли я йшов на "Солодку Дарусю" чи "Націю", я був готовий. Хоча, до такого важко підготуватися. Принаймні читав твори, то знав, що буде важкий перегляд. До "Шаріки..." я був готовим інакше. Казали, що буде музика і легкі оперетково-кабаретові мотиви.. Приваблювала тема. Українські Січові Стрільці.. Ми більше знаємо про УПА і козаків. Тема УСС чомусь не така популяризована. Може тому, що минуло ось уже 100 років? І навіть мій дідусь, котрий бачив декого з них ще живими, уже не живе. Але ж козаки були ще давніше. Найбільше, що ми пам'ятаємо, це Герої Крут. 1918 рік. 1914-й більше асоціюється з Першою світовою, у якій билися австріяки, німці, москалі.. Про українців не згадуємо. Хіба що у складі цісарського війська. "Ми усусуси, йдемо битися з москалями..." - рапортує мадярській дівчині джура українського поручника Клим.. І зала вибухає оплесками і вигуками.. Іноді опускається біла завіса і на ній з'являється хроніка. Світлини. Кіно. Ось вони молоді, усміхнені, моляться, отримують зброю, йдуть маршем, стоять на чатах, а їх засипає снігом.. І пісні. "з огнем завзяття рушаймо, браття..." Поети, архітектори, медики, селяни, ремісники.. Цвіт нації.. І мова. Вишукана інтелігентна українська мова з легким інеєм характерної для того часу і місця галичанської вимови... 

і "а ми нашу славну Україну..." червона калина.. Мій перший український Гімн.

Потужний емоційний заряд, за який мушу подякувати акторам.. 

Засмучує одна річ.. Нічого не змінилося.. 
Шляг би трафив, нічого за сотню літ не змінилося..