«Хорошо, что есть на свете, это счастье путь домой»! Зі словами цієї пісні, яка колись була популярною, у нині неіснуючій державі, я завжди сідав у потяг, автобус, легковий автомобіль, коли повертався додому. Згадалися ці слова і у Варшаві, коли з усмішкою фотографувався біля автобуса, який мав везти нас додому. Так це було щастя повертатися додому, до своєї країни. Туди де нас чекають.

Ось останні гроші проговорюються на телефоні польського оператора, тому що вони вже сьогодні не будуть потрібні, адже я завтра буду дома і обійму своїх рідних. Так думалося мені, так думалося всім. Так думав водій автобуса. Чомусь, як навмисно врізалися у вухо слова: «Тату все добре, я виїхав з Варшави».

Я усміхнувся, подивися на дружину і сказав, що я пересяду на перед, щоб було зручніше долати далеку дорогу. Вона погодилася і я зручно сів на вільному місці і задоволено дивлячись у темне, з миготінням ліхтарів вікно. Знову, як слова молитва, згадалася пісня: «Добре, що на цьому світі, є таке щастя, як дорога додому»…

Але ця дорога, уперше в моєму житті не була дорогою додому. Вона була дорогою до перехрестя. До фатального перехрестя між життям і смертю. Тим перехрестям, де не можуть розминутися чиїсь долі…

Далі все було миттєво. Сліпуче світло із правого боку, яке на шаленій швидкості наближалося до нашого автобуса. Заворожено дивлюся на це світло, не вірячи, що таке може бути. На якусь мить заплющую очі, з надією, що світло зникне. Але марно, світло вже тут, воно поряд… І страшної сили удар. Автобус понесло вліво. Відчувається, що водій з усіх сил намагається сталеву машину втримати на колесах. Ми всі віримо, що так і буде, але крен і з’являється розуміння того, що завтра ти додому не потрапиш… А можливо ніколи… 

Що я в ту мить думав? За чимось шкодував? Щось хотів? Не знаю. Але я точно розумів, що можу зараз померти… Лиш одна запульсувала думка: «Від нині я знаю, з яким відчуттям гинуть люди»…

Автобус впав на правий бік і завмер. Як потім виявилося, ще раз йому перевернутися завадив злощасний легковий автомобіль, який і був тим сліпучим світлом, яку несло, на своїх крилах смерть…

Почув крики і стогін пасажирів… Відчув бите під правим плечем віконне скло впереміж із сирою землею і теплу цівку між лівим оком і скронею… Вдихнув на повні груди свіже повітря із запахом солярки і зрозумівши, що Бог в друге дарував мені життя, зірвався на ноги зі словами: «Наталочко, ти де?»…