"Червона армія -- це армія, яка відбирала в 1933 останній кусок хліба в матері, дитини та старця. Це армія, котра мільйонами вивозила українців в Сибір чи садили в тюрму тільки за любов до свого, до рідного. Тому який _нормальний_ українець буде святкувати такі свята, як 23 лютого та 9 травня?..."

Ось таке нещодавно вичитав на одній зі сторінок однієї із соціальних мереж. Не буду казати, хто написав. Бо суть не в тому, хто, а суть в тому, що...

Я категорично ставлюся до злочинів комуністичного режиму проти мого народу. І минулих, і сучасних. Мене дратує постійне їхнє штрикання тим, що за комуністичної радянської власті ми отримали "бєзплатнає абразаваніє" і дешеву "калбасу". Мене бісить захоплення, з яким сучасні політики і вже навіть шмаркаті адепти пускають слину за тим, що Сталін вєлікій стратєг. Мене шляк трафляє від стратегів сучасних, яким "шотатампадєбільнамунапісалі" про складання списків тих, кого не варто пускати в ЄС. 

Але... Попри все те... 

Крайні прояви завжди загрозливі тим, що далі вже нікуди, бо це край. Тому вважаю за потрібне висловитися з того приводу. Бо маю, воечвидь, право, як внук "окупанта".

Отже,
 23 лютого не відзначаю. Але не з причин, описаних вище. Не служив в армії Радянського Союзу, тобто в Радянській, як правонаступниці Червоної Армії. Відповідно, не вважаю, що маю "лице" відзначати день її народження. Тим більше, що він притягнутий за вуха. Тим, у кого закоротка пам'ять, раджу перечитати історію дати 23 лютого 1918 року, а саме про "доблесну" капітуляцію радянської Росії перед кайзерівською Німеччиною.

Зрештою, не служив я і в українській армії. Тому не маю лиця відзначати і адаптований українським політикумом "дєнь защітніка атєчєства". Однак, потенційним захисником себе вважаю, і у випадку загрози, вочевидь, матиму обов'язок мати лице. А наразі приймаю традиційні вітання з нагоди дня української армії.

Той пост у соцмережах мене неприємно вразив. Автор часом нічого не плутає? Саме армія? Не війська НКВД, МГБ, ЧК? Саме Армія?

   А як же тоді бути з моїм дідом?! Котрий простим рядовим солдатом пройшов всю війну - спочатку артилеристом, а потім, після поранення, зв'язківцем. Під Сталінградом, до речі, служив. Зв'язок налагоджував. Там було таке озеро-болото Сиваш. Неглибоке. Можна було вбрід перейти. Але то в мирний час все так просто. Так от, дном того озера прокладали дроти для зв'язку. От дід і був одним із тих, хто через Сиваш із котушкою на плечах і рушницею в руках ходив убрід. Не просто ходив, не рибу лапав, не лєчєбниє грязі приймав. А дроти тягав. ПІД ОБСТРІЛОМ. Тим, хто переходив 12 разів, Героя Радянського Союзу давали. Це історичний факт. Просто мало кому вдавалося стільки разів. Дід перейшов 9 разів. Так, мій дід, червоноармієць, рядовий Гарматюк Василь Юрієвич. Хто має можливість, нехай перевіряє. А додому дід повернувся з війни аж у 46 році. В родині довго не знали, думали, все. Чогось їх тримали біля Румунії, здається. Вагонами-вантажівками-чумайданами трофеїв з війни не привіз, по розпотрошеній Європі не мародерствував. 

Повернувся, спромігся виховати двох дітей - мого тата і тітку. Сам із Дебеславець, Івано-Франківської області. Вєртухаєм на зоні для тих, хто з-під обстрілу не вибрався і в кращому випадку в полон потрапив, не був. В заградотрядах в спину людям не цілився. Нікого нікуди не вивозив, "хліба в матері, дитини та старця" не забирав, в тюрму не садовив. Хоч і був рядовим комуністом. Але на мерседесах не катався. Навіть жигуля чи запорожця задрипаного за все життя не отримав як інвалід війни. Мав осколок в тілі. Так і помер з ним у віці 62-років у далекому нині 85-му. Якби рушили той осколок, то вмер би раніше. Так зі своїм другом-ворогом під серцем до кінця днів і прашагал. Спочатку полЄвропи, а потім другу половину життя. По вОйні пахав у Коломийській друкарні. Свинцем просякнутий був від фарби типографської. Свинець його здоров'я і підірвав остаточно. На війні не зловив, то в мирний час отримав дозу сповна.

Мав, правда, один гріх перед партією і своїм народом. Коли його, як рядового комуніста послали в гірське село контролювати збір урожаю, дід відмовився від положеної всім работнікам ідєалагічєскага фронта табельної зброї, заявивши, що йде до людей говорити, а не стріляти. Як сказали йому потім, через багато років місцеві жителі, того й залишився живий. Майже щодня під прицілом ходив. І якби був при карабіні, ходив би не довго...

І якщо вже на те пішло, то саме йому пасувало би виходити на вулицю зі стрічками чорно-жовтого кольору і говорити про подвиги. Але він про подвиги не говорив. Я жодного разу не чув від діда про його бойові подвиги. Я, десятирічна радянська дитина, котра виростала на історіях про Валю Котика і Зою Космодем'янську. І батько мій від свого батька про подвиги не чув. Один єдиний раз дід сказав йому, що пережите ним було жахом. І більше він до того повертатися не хоче. Це вже батько розказував через багато років. А йому - мама, дідова дружина.

Натомість я добре пам'ятаю, як "вєтєрани" у школі розповідали нам про доблесть і "лічниє баєвиє подвігі". Тоді я ще не розумів, що то спеціально підготовлені в "асобих атдєлах" "ідєалагічєскіє работнікі". Зараз переважно вони на парадах "рісуюцца". Бо справжні фронтовики або в окопах полишалися, або від ран, хвороб і психічних зрушень давно відлетіли до Вирію.

Тому варто зважено підходити  до цих моментів. 

Не знаю, тільки як мені тепер із цим жити. Бо не вважаю себе "несправжнім українцем"...

До речі, в Івано-Франківську 9 травня визнано Днем жалоби за загиблими у Другій світовій війні. То ж помоліться за них мовчки.