Чого не вистачає грузинам у Городенці?

5 Січня 2013 p.

Кавказець Шенгулі Діхамінджія: "Треба жити гарно, думаючи, що все буде вічне на цій землі, тільки нас не стане, тож маємо залишити по собі достойний слід"“

До Різдва Христового в коти­ківсь­кій родині Діхамінджія готу­ються, як, мабуть, повсюдно в Україні. Госпо­диня дому Світлана заздалегідь запасається всім для приготування  традиційних дванад­цяти страв. Прав­да, ще зовсім недавно над Святою вечерею, здебільшого, чак­лувала її мама, нині, на жаль, покійна, тож усі клопоти тепер лягають на плечі Світ­лани, методиста Городенківського районного будинку культури,депутата районної ради та ще й студентки Прикарпатського університету.

Удома ж вона, як і кожна жінка — просто мама поставного красеня Учіко й  милої брюнетки Ма­рійки. Та ще й дружина, і не простого ж для місцевого менталітету чоловіка, а справжнього кавказця Шенгулі, котрого в наших краях ось ужедвадцять літ знають як висо­коклас­ного майстра-шевця Сашка. І кутю готують за звичайним ре­цептом — з “піханої” пшениці, здобреної горі­хами, маком та медом. Щоправда, гла­ва сім’ї неодмінно і “свою” — грузин­ську — варить, гостру, з часником та іншими, при­таманними грузинській кухні, при­пра­вами. А поряд з ук­раїн­сь­кими смаколиками на різ­д­вяному столі й знамениті хачапурі та саціві — запечена в горіховому соусі індичатина.

 — Коли я вперше із Сашком побувала на його батьківщині, в грузинському містечку Гелаті, що розташоване за сто кілометрів від західного узбережжя Чорного моря, була просто шокована такою кіль­кістю спецій практично в усіх стра­вах, — пригадує Світлана. — Дух прянощів, здається, навіть у повітрі витав, як на східному базарі. Та воно й не дивно: з півдня Грузія межує з Туреччиною… А ще дуже багато наїдків готують з горіхами: квасоля в горіховому соусі, до речі, надзви­чайно оригінальна страва. Серед екзотів, якими багатий грузинський різдвяний стіл, можна назвати стра­ву елала, яку готують із ліанопо­дібної рослини. Її паростки варять із приправами й тертим горіхом. Різ­номанітні рибні страви, смажені курчата й обов’язково — запечене невеличке порося. Подібні до гу­цуль­ських наїдки з кукурудзяної муки та бринзи — чуреки і гомі. Цікаво, що прянощі роблять навіть із сушених пелюсток чорнобривців. А ось ткемалі — гостру приправу з аличі — ми варимо і тут, проте вона дещо інша, позаяк не завжди маємо засушену траву амбалу.

 — А ще мені дуже сподобалася велика кількість квашених овочів та фруктів, — продовжує пані Світ­лана. — До капусти додають черво­ний буряк, який надає їй гарного кольору. Удома ми теж такою сма­куємо: Сашко залюбки квасить. А помідори — з різноманітними начин­ками із трав: червоні, зелені, жовті… А ще квашені перець, часник, цибуля. Й, звичайно, годі уявити гру­зинський стіл без помаранчів, гра­натів, зернятками яких також при­правляють страви.

 — Коли наша донечка Марійка вперше побувала в Грузії, — до­лучається до розмови голова сі­мейства, — то, побачивши, як ці плоди ростуть на деревах попри дорогу, кинулася, було, зривати (сміється). А поряд їх — цілий ліс! У нас же там напівсубтропіки! Мої родичі мають приватизовану землю — кілька гектарів, уся ділянка разом із лісом, лугами обгороджена. Дуби, граби, їстивні каштани…

— Ото добро домашній живності, — додає Світлана, —  зранку зі стайні випустять поросят чи худобу, вони собі й пасуться  у лісі цілий день, а то й тижнями. Піде отак свиноматка, а через якийсь час із приплодом по­вертається… Ні харчів заго­товляти не треба, ні прибирати. Бла­годать! І зими майже безсніжні, вологі.

“У якому селі живеш, такий кашкет треба носити…”

 — А як же сприйняли в Грузії українську невістку?

— Ми познайомилися в 1989 році, коли я приїхав до Городенки на запрошення свого родича Нугзара Мгеладзе. Тоді на моїй Батьківщині була війна, розруха. Нині страшно згадувати той час, коли кулі бук­вально над головами пролітали. Тому вважаю, що всі інші негаразди можна подолати. Головне — аби в мирі. Наша нація натерпілася всього за свою історію. Може, тому так цінується спокій. І навіть перший тост у грузинів — за мир у домівках та країні.

А тоді в Городенці й Чернелиці ми відкрили цехи з пошиття взуття: на тлі повального дефіциту на нього був великий попит. Світлана, при­гадую, придбала чобітки, потім ще одні замовила: так і познайомилися. Вона була такою ж чорнявою чарів­ною дівчиною, як наші грузинки, ще й співала гарно. З мовою проблем не було, бо російською володів добре. Ми ж мешкали тоді в одній країні. Побралися через два роки, то швид­ко й українську освоїв — і читаю, й пишу вільно. У грузинів є таке прислів’я: в якому селі живеш, такий і кашкет треба носити.

— Мої батьки не противилися нашому шлюбові, — додає Світлана, — і на весілля приїхали Сашкові родичі. Лише коли я згодом збиралася до Грузії, та ще й із малими дітьми, мама трохи хвилювалася: мовляв, на Сході й продати дружину можуть. Ну, Схід великий! Грузія — християн­ська країна, з подібними до наших традиціями. Ось ми нашу Марійку хрестили в Гелатському монастирі — відомій історичній пам’ятці ХІ століття. До речі, чоловікова родина мешкає зовсім неподалікцієї святині: мама, брат і дві сестри. Старша, Мтваріса, працює завклубом у Гелаті, молодша ж, Манана — вчитель музики, брат Макар — автослюсар.

— У нашій родині по жіночій лінії передалися мистецькі нахили, по чоловічій — всі майстри. Мама свого часу закінчила “на відмінно” школу, технікум — із “червоним” дипломом, наш дядько реставрував Гелатський монастир. Мабуть, усе вмів змай­струвати і мій батько. Вдома й досі — власноруч зроблені ним меблі. Тато ще був добрим музикантом, удома мали фортепіано, акордеон, наш національний інструмент — пандурі.

 — Сашко, видно, у батька вдався — майстер на всі руки. А тепер уже й Учіко йому допомагає, навіть у шевській справі. Пригадую, коли я вперше приїхала до Грузії, мови ще не знала, та Сашкові сестри старалися мені все показати, розповісти, і батько запам’ятався таким же невтомним трударем. У них там були і чайні плантації, і виноградні — десять сортів білого і вісім — чорного. Вино на Кавказі — священний напій, ним лікуються і, що цікаво, можна ви­пити доволі багато й не сп’яніти. А ось грузинської горілки, чачі, мало вживають, хіба що для швидких прийомів, застілля ж у Грузії три­вають по кілька днів. Як святкували наш приїзд, то чотири дні гості приходили. Й ось, уявіть собі, сестри наді мною піджартували, сказали вийти до гостей і вимовити певну фразу грузинською. Я, нічого не розуміючи, повторила, а виявилося, що сказала буквально “Як мені вже набридли ті гості…”

 — Та то так, жартома. Насправді ж гості на Кавказі — то святе. Буває, сусіди навіть допомагають і про­дуктами, й увагою, якщо несподі­вано хтось приїхав. Бо стіл у грузинів не буває бідним. Особливо ж — різдвяний. І хоч нема таких цікавих звичаїв, як тут, на Покутті, вертепів, маланок, свято Різдва Христового дуже шановане. А з грузинських традицій варто відзначити такі: зранку господар заносить до хати чисту воду — символ добра, яке має йти до господи. А на старий Новий рік, який там більше святкують, ніж 1 січня, вважається, що першою має увійти добра щира людина. На свята до Гелатського монастиря з’їжд­жається багато паломників і просто туристів: приваблюють храми Бого­родиці Марії, святого Георгія, святого Миколая, усипальниця царя Давида, царські бані. Наш Учіко із таким задоволенням вивчав історію того далекого краю, та й Марійка (вона у нас відмінниця!) цікавиться всім, що пов’язане з Грузією.

 — Шкода, що нечасто там бу­ваємо, — каже Марійка, що досі чемно слухала батьків. — Востаннє були трироки тому, влітку. А то така краса! Просто так можна нарвати гранатів, хурми, інжиру. Дуже сонячно і тепло. І, здається, зовсім поряд — засніжені гори. Така диви­на! І запах там якийсь незвичайний — гірський! У винограднику кожен сорт має свій аромат, а які солодкі ягоди… Взагалі, й мандарини, й гранати таки солодші, і трави  запаш­ніші. Щоправда, клумб мало. Зате магнолії в цвіті — щось особливе.

 — Удома з дітьми розмовляю грузинською, — каже Сашко. — Учіко простіше, він певний час мешкав у Грузії. Вважаю, що мають знати батьківську культуру. Хочеть­ся передати дітям наші традиції, пошану до старших. При­гадую, як був малим, в автобусі завжди мусив стояти, бо їхали то старші люди, то жінки. Й думав, коли ж нарешті постарію, щоб сидіти. На жаль, нині старому не те що місця не уступлять, а ще й можуть штурхана дати. Цінності міняються. Страшно робиться від того, яке покоління виросте після нас, якщо й далі така байдужість буде до дитячого пияцт­ва, хамства, лінивства. Кажуть, такий час настав. Але хто, як не ми, таким його робить? Є така грузинська притча. Дідусь давав онукові гроші, й малий їх усіх витратив. Й ось уже першу зарплату приніс додому, а дідусь вкинув її до печі. Хлопець, незважаючи на жар, почав голими пальцями вигрібати обгорілі купю­ри. І мовив старий: “Власноруч зароблене ось як шануєш, і вогню не боїшся! Тепер, нарешті, ти вже став дорослим. Ось, бери гроші, ти маєш право ними розпоряд­жа­тися…”. Тому, вважаю, треба жити гарно, думаючи, що все буде вічне на цій землі, тільки нас не стане, тож маємо залишити по собі достойний слід.

У Грузії за любов не п’ють

 — Про грузинську гостинність і застілля вже легенди ходять. Зараз, під час новорічно-різдвяних свят, хотілося бипочути щось особливе…

 — Ну, про роль тамади, який має сказати тридцять два тости, щоразу пити і не п’яніти — окрема розмова. То — вибрані люди, адже не кожен може подужати кілька літрів вина. А перший тост, як я вже казав, за мир і спокій. Другий обов’язково — за батьків. Якщо живі ще — за їхнє здоров’я та довголіття. В іншому разі — за упокій. Вважається, що згадати, пом’янути і помолитися потрібно за всіх померлих, щоб ніхто не був обділений увагою, навіть на тому світі. Грузини мають ще й таку притчу. Батько посилає сина з гле­чиком по воду, і той невдовзі при­носить. Посилає вдруге до джерела і наказує самому також напитися. Втретє син повертається з порожнім глеком зі словами, що висохло джерело. На що батько відповідає: “Мабуть, перестали за нас там, на землі, молитися…”.

Наступні тости — за друзів, господарів дому, гостей, причому не обминають увагою нікого. Благос­ловлять на добро найменших, поба­жають довгих літ найстаршим.

— Мені ж хочеться побажати всім нашим краянам, — підсумовує розмову пані Світлана, — Божого миру і спокою, як про це мовиться і в українських, і в грузинських колядках. Щоб те, за що молимося ми всі під час Святої  вечері й Різдва Христового, збувалося, щоб різдвя­на зірка була нам дороговказом до доброго, світлого, щирого. Щоб, як мовилося за святковим столом, дочекалися відтепер за рік. Вітаючи всіхіз Різдвом Христовим, від імені українського і грузинського народів зичимо всім любові, щастя, миру, довголіття, достатку, віри, терпіння, взаємо­розу­міння та Божої благодаті!

 Людмила СТРАЖНИК для БРІЗ

• Богдан Футерко: Важлива історія народного історико-краєзнавчого музею Бойківщини Дубівської територіальної громади
• Як і для чого можна отримати посвідчення волонтера
• Для чого та коли звертатися до сексолога?
• Чого категорично не можна робити у разі приймання лікарських засобів
• Юні франківці привезли три перших місця з творчого конкурсу на Львівщині
• Графіки аварійного відключення електропостачання: як, коли і для чого

Коментарів ще не додавалось!

РОЗСИЛКА НОВИН