Софія Міколяш: «Я вірю в світле майбутнє України»

3 Жовтня 2020 p.

Переднє слово 

Софія Міколяш  живе у Чикаго. ЇЇ біографію вже можна прочитати в українській "Вікіпедії". Вона написала перший роман – «Наснилося Між Двох Світів. Невагомість». Попри деяку нерівність роману, він  зачіпає душі тих, хто його читав особливою безпосередністю і чесністю...

У  романі тонко передано світ жінки, в тім числі те, що приховане. Життя американської сім'ї тут не надто відрізняється від життя сім'ї української.  Направду, всі щасливі подібні, всі нещасливі – нещасливі по-особливому. Письменниця намагається у своїй книжці, виданій у київському видавництві "Світ успіху" і з передмовою письменника Степана Процюка, розплутати ці закляті гордієві душевні вузли. Якщо Ви прочитаєте її роман, то дізнаєтеся, як це робить Міа Д'Арк (псевдонім Софії Міколяш).  Вам буде деколи незатишно, але завжди –цікаво.

Марта Мадій, магістрантка філології

На фото: магістрантка філології Прикарпатського національного університету Марта Мадій, яка веде пропоновану розмову, автор передмови до роману Степан Процюк, авторка Софія Міколяш та видавчиня роману Неоніла Струк (київське видавництво "Світ успіху")

Ви місяць провели в Україні. Що викликає надію? що розчаровує?

Дякую за це запитання. Я не можу сказати, що мала досвід розчарувань протягом цього фантастичного місяця на батьківщині. Енергетика рідної землі, і спілкування зі собі подібними, надихнули та окрилили мене. Дали нові перцепції, погляд зі середини й зі сторони на середовища, процеси та стани. Неможливо повернутися в минуле, але є цілком можливо відшукати той стан чистого, дитячого щастя, яке ми часто пробуємо задурити/замінити матеріальним комфортом, тлінними "цяцьками" в суєтній гонитві за так званим успіхом, втрачаючи й руйнуючи себе в процесі, "щоб не гірше, як в інших".
Напевне вперше я відчула що таке дійсно бути лише собою. І цього вже достатньо.

Ви отримали відзнаку "Коронації Слова" ще у 2019 році. Чому так довго  видавався роман? 

Найперше хочу подякувати засновникам "Коронації Слова" подружжю Логушевих за те, що вже 20 років дають таку унікальну можливість заявити про себе, особливо початківцям-письменникам, як я.
За словами видавчині,  рік це зовсім і недовго. Та для мене таке чекання, поміж світів, було дійсно затяжно-важким, як у невагомості.

По-перше, мені зайняло добрих 6 місяців, щоб знайти саме мого видавця. В процесі я комунікувала з трьома видавництвами. Для мене було важливим залишити моє творче бачення. Мати справу з професіоналами не "конвеєрного цеху". Знайти людину, що зрозуміє важливість тем які я доношу в рядках та поміж рядків мого першого роману трилогії.
По-друге, як тільки в кінці року 2019 я знайшла і підписала угоду з видавництвом "Світ Успіху". Ніхто з нас не міг прогнозувати, що прийде таке безпрецедентне явище, як пандемія з усім її широким діапазоном емоцій та побічних ефектів по обидві сторони океану.

Цей досвід став достойним випробуванням для всіх нас, зблизив, попри тисячі миль поміж нас. Я вірю у вищі сили і вчасність всього, що трапляється або ні. Часто люблю повторювати, що головне – результат, та саме процес тримає в собі можливість руху і росту. Не варто про це забувати. Вдячно приймати абсолютно все в житті, бо чогось воно таки дається людям до пережиття.

Вже перед самим друком, в мене був важкий емоційний стан, бо я розуміла, що книга житиме своїм життям, як тільки вийде в світ, і я не матиму жодного контролю над її долею чи реакцією моїх читачів. Осягла всю відповідальність автора і зрозуміла, що для мене є надзвичайно важлива думка саме професіонала-письменника і саме в ніші психологічної прози.

До кого в Україні я ще могла стукати з таким, як не до пана Степана Процюка? Мені самій було важливо впевнитися, що моє письмо є літературою, а не любов'ю до письма, яку ще звуть графоманією.

Бо я мала і маю великий намір вдосконалення і поступу в моїй творчості. Тому для мене, як автора (економіста за фахом, хоча в свій час я і ходила в ліцей з гуманітарним нахилом), що  спромоглася написати свою першу дебютну книгу, є неабияка честь мати передмову від самого Письменника Степана Процюка, твори котрого, на мою думку, ще є не до кінця доціненими. Вони вражають масштабністю думки та її алегоричними пластами і достойні бути якнайширше перекладеними на інші мови

Мали презентації в Івано-Франківську та Києві - так би мовити, мистецтво під час коронавірусу. Вас це якось пригнічувало?

Я практично не відчула стресу від пандемії, бо всі організаційні питання взяло на себе видавництво "Світ Успіху" в м.Київ, а в Івано-Франківську – письменник Степан Процюк. Я відчула багато нових, здавалось би таких простих речей, за що неймовірно вдячна вищим силам, та своїй видавчині Неонілі Струк і письменнику Степану Процюку.
Вдячна за всі їхні щирі зусилля в нелегкий час. Та незабутні презентації в палаці Потоцьких, у Києві – у національному музеї літератури, університеті Б.Грінченка. Маю велику надію, що наступного разу я зможу приїхати в Україну на значно довший час, і зможу ще більше зробити.

Яке місто  любите більше – Київ, Львів чи Івано-Франківськ?

У Києві я завжди чуюся, як переможець, бо лечу в столицю саме з таких особливих причин вже третій рік поспіль. Львів для мене, як клаптик бутафорно-перфектної Європи в Україні. Переважно проводжу в ньому час, як більшість туристів, перед відльотом. Люблю повештатися його майже театральними вуличками і покавувати, та відчуваюся в ньому лише гостею на деякий час. 

Безумовно, що найріднішим, а відтак найулюбленішим, є Івано-Франківськ – місто, яке з роками перестало бути надто периферійним.

Ви – людина двох ментальностей. Чи є щось, чуже вам у американському способові життя? А в українському?

З глобалізацією ментальності людей все більше уподібнюються, як і їхні потреба та тренди, в якійсь мірі. Особливо, коли стираються культурні особливості та втрачається унікальність, що ідентифікує нас. А відтак, по обидві сторони, чужою була і є – гонитва за ілюзорним, виснажуючим успіхом понад усе. Задоволення матеріальним комфортом, ціною власного душевного щастя, чи навіть умертвіння душі.

Захланність, заздрісність, порівняння себе з іншими і ЩО СКАЖУТЬ ЛЮДИ.
З раннього дитинства я не надто мала інтерес до "хаток, млинків, ставків" (можливо тому, що це все вже було на нашому родинному дереві) і всього подібного матеріально-тлінного мотлоху, що сповільнює темп руху, так як мій процесор був рано запрограмований, що все це абсолютно пусте, його легко втратити, і що я маю знайти свої форми заповнення, матеріалізації, навіть тої самої "донечки", як би дивно це не звучало. Я щаслива з того всього, що було дано в моєму не простому житті до пережиття, бо формуюся я – цілісна.

Чи задоволені Ви цілком своїм дебютним романом?

Я бачу, куди ви хилите з цим запитанням (усміхається). Якщо я скажу, що так, то можу здаватися доволі самовпевненою, що є самооманливе і не залишає місця для росту. А якщо відповім, що ні, то чи роблю я ОК для своєї вже виданої книги? Скажу, як є, як відчуваю, бо переважно тільки так я залишаюся справжньою і вірною собі, без компромісів з власною совістю. Я  задоволена своєю дебютною книгою.

Радію,  що самостійно написала її саме так, як бачила, як відчувала. Радію також  за свою відвагу це зробити. За цілеспрямованість у процесі подання на конкурс та видання книги (самотужки), бо все це окремі явища, що вимагали не менше інвестування емоційних сил, і що загартували мене до майбутніх випробувань в цьому прекрасному світі літератури....

Чи є в літературі ( і в житті) щось таке, що Ви по-справжньому ненавидите?

Я уникаю крайностей у почуттях, так як вони несуть деструктивність і розчарування. Але я дозволяю собі вільно виявляти емоції, що мені допомагає не доходити до точок кипіння і не впадати в фрустрацію. Не подобається будь-яка штучно створена нав'язана сегрегація. З моїм дебютом в літературному світі, розумію що таке явище і тут є. Та всі ми перебуваємо під силами вищими, про це ніколи не треба забувати. Як і про те, що почуття байдужості є гіршим від ненависті.
Хоча людям треба зовсім мало, щоб почати ненавидіти свого ближнього. Для цього останньому часто досить лише бути собою…. Та Всесвіт має відпрацьований бумеранговий механізм, що є завжди взаємним.

Що у сучасній українській літературі Вам найбільше подобається? що ні? чи читаєте сучасну американську літературу?

Імпонує, що зараз в нашій літературі своєрідний ренесенс і багато нових імен, письменників заявило про себе. Та те, що вітчизняне письмо виходить в світ його різними мовами, що популяризує нашу культуру та на Україну починають дивитися більше, як на країну витончених інтелектуалів. За те, що мені не імпонує (сегрегація) я вже згадувала у  попередній відповіді.

З американських сучасників люблю Ферн Мітчел, що написала чимало бестселерів за версією NT Times. Її продуктивність, біографія надихають мене, як і її життєстверджувальні, цікаві твори ("Serendipity" зокрема). Пола Гоукінз також є тою сучасною американською жінкою-письменницею, що своїми психологічними романами вміє тримати в напрузі увагу читача, її твори хочеться читати далі, як і пізнавати світ її героїв, так би мовити влазити їм у голови. ("Глибоко під водою", "Дівчина на поїзді").
Щоб не дискримінувати чоловіків письменників і внести трохи іквалібріум до списку, додам ще ім'я Томаса Гарріса з його відомим "Червоним драконом". Мені дуже подобається як в романі викладено хід думок та описано процеси мислення. «Знайти вбивцю може тільки той, хто сам убивав» – цей вислів мені нагадує східну мудрість про те, що тільки мертвому самураю нічого не є страшне. Часто і нам самим треба умертвити себе, щоб відчути силу до життя, але чи всі дано міць себе воскресити...

 І я в абсолютно захоплені від філософії Насіма Телеба – лівансько-американського письменника. Час пандемії, яку ми зараз переживаємо, є ще один з яскравих сучасних прикладів ефекту чорного лебедя. Як і моє утвердження, як автора, саме в цей хиткий час, і усвідомлення щастя від власної цілісності, коли здавалось би весь світ кришиться... Надія є, в кожного своя, як і кожен з нас формує свій світ всередині, що маніфестується й довкола.

Які Ваші хобі? Чи любите спорт?

Я не є надто спортивна, але знаходжу класний вихід емоцій і наповнення енергією від ранкового бігу, швидкої ходи, комплексу вправ на розтягування та укріплення м'язів ніг і рук, саме у світанкову пору. І звичайно ж медитація, дихальні вправи. Як відомо, хто зможе приборкати мозок, зможе приборкати і все інше. А рух – це повноцінне життя і кисень для мозку, без чого я не уявляю собі свого життя.

Шопінгом, як хобі, не захоплююся. Мушу мати на таке настрій. Фізично роблю таку шопінг  десь двічі на рік: весною, як Паска, моє ДН, та до Різдва чи, як маю летіти в Україну. Мені приносить неабияке задоволення робити подарунки моїм рідним та близьким, саме такі витрати грошей мене наповнюють. Я є мінімаліст. Весь решту необхідний для життя, дріб'язок, часто замовляю онлайн, не тратячи на це часу. Продукти, в основному, уважно закуповую сама, як і готую здорові страви, так як люблю це робити.
Дуже люблю швидко їздити, певно вже, як хобі. Саме по автобанах Чикаго, коли нема трафіку це приносить велике задоволення. Не люблю повільних їздаків, мені здається, що саме такі люди є повільні у всьому. В нашому штаті Illinois 65миль/104.6км є максимальним лімітом швидкості, звичайно, я дотримуюся його і не перевищую вдвічі.
А повільні водії і моя реакція на них це є щось над чим я денно працюю. Вони не перестають шліфувати мою душу, за що я їм дуже вдячна.

Психоаналіз є моїм найулюбленішим хобі.

Що, на ваш погляд, треба робити українцям, щоб неухильно розбудовувати свою державу? Чого слід позбуватися?

Я вірю в концепт ГРАТИ СВОЮ РОЛЬ, коли людина позбувається спадкового механізму, а прислуховується до власних мрій і бажань, тоді здатна врешті зрозуміти до чого покликана. Треба прагнути своєї повної реалізації тою роботою, напрямком діяльності, що приносять відчуття заповненості, задоволення. Тільки так ми здатні дійсно виконати свою місію й принести користь, не тільки собі, а й світу.

Українці не мають іншого виходу, як повірити в себе, в свою повноцінність, позбутися комплексу меншинності. А ДЛЯ ЦЬОГО, ЧИТАТИ БІЛЬШЕ СВОЇХ КЛАСИКІВ, В ТОМУ ЧИСЛІ Й ЖИВИХ, збутися ефекту стадності, що панує і в діаспорі. Навчитися ставити собі цілі й приймати свою відповідальність за власні досягнення. Викорчовувати споживацький тип мислення. І розраховувати тільки на себе. Я вірю в світле майбутнє України, якби це пафосно не звучало. І мрію про моє повернення на землю, що дала мені найбільший дар - життя й ідентифікацію себе, як українка. Справи підуть значно краще, як всі, хто живе в Україні усвідомлять себе українцями, і наскільки шляхетно є бути ними. Проблеми будуть доти, поки країною керують особи, що її не люблять.

Тут авторка читає уривок зі свого роману:

• Прикарпатець Андрій Даньо, ветеран 50 полку імені полковника Семена Височана Національної гвардії України, долучився до третього Міжнародного забігу «Шаную воїнів, біжу за Героїв України»
• Світлана Онищук запрошує долучатись усіх прикарпатців до щорічного забігу в пам’ять про загиблих воїнів «Шаную воїнів, біжу за Героїв України»
• Вони віддали власні життя за вільне майбутнє України
• Будувати спортивне майбутнє – це blago
• 11-річниця Закону України "Про адміністративні послуги": Спільно рухаємося в майбутнє з професіоналізмом адміністраторів ЦНАП
• У Надвірній відбулося виїзне засідання Міжфракційного депутатського об’єднання «ВПО України»

Коментарів ще не додавалось!

РОЗСИЛКА НОВИН