Івано-франківка Христина Сирова поділилась своїми враженнями після зустрічі зі світовою легендою Ніком Вуйчичем
12 Квітня 2016 p.
«Слухай, а що якби Нік народився в якомусь нашому селі, десь так Рогатинського району Івано-Франківської області? Як думаєш, він також став би світовою легендою?»
Таке запитання виникло в мого коханого, який був разом зі мною на зустрічі з Ніком Вуйчичем в Києві 7 квітня 2016 року. Мені особисто дуже пощастило з підтримкою близьких людей, і в даному випадку коханого, який максимально старається бувати зі мною всюди. І він, як цілком здорова людина зустрівшись зі мною – людиною на візку, зрозумів дуже багато, ймовірно багато переосмислив. Але допоки людей з «різним способом пересування» не зводить так чи інакше життя, мало хто настільки задумується впритул. Зараз Сашко та і мої друзі підмічають цілком непристосовані пандуси – які зроблені геть вертикально, або заходять в стіну за дверима – і просто очі на лоба лізуть від інженерської думки, – або на бордюри, які роблять і не задумуються, що їх варто понизити в місцях переходу дороги і тому подібне. Так, зараз я би мала говорити зовсім не про те, а про те наскільки сильна духом та мудра людина Нік Вуйчич, і наскільки він молодець, що свого часу таки не здався, а долав і долає по цей час перешкоди і чітко йде до успіху будучи вже успішним і щасливим. Це мотивує, це надихає. І ми всі (ті хто побував на цій зустрічі) неймовірно вдячні за таке підбадьорення та натхнення. Та все ж таки, весь час протягом його промови і потім довгої дороги додому в голові роїлось безліч думок та роздумів. Адже кожен, АБСОЛЮТНО КОЖЕН, не застрахований від того, що з ним може трапитись ще сьогодні. Чому й справді, потрапляючи закордон ми дивуємось на зручність вулиць, на доступність транспорту та закладів наче в тій чи іншій державі всі люди з обмеженими можливостями?! Знаєте чому так? Тому, що люди з глибоким та мудрим роздумуванням не роблять пандусів чи доступного транспорту для інвалідів, для когось іншого, вони роблять для себе самих – на всякий випадок – адже від захворювань, травм, аварій, старості врешті решті – ніхто не застрахований, і ніхто не уникне того так чи інакше. Дуже прикро усвідомлювати, якби Нік родившись в якомусь з наших сіл загубив би себе та свої можливості, адже в школі було би важко вчитись через елементарну недоступність будівель, земляки ймовірно би хитали головою з боку на бік співчутливо киваючи на каліку, якщо би жінка все ж таки захотіла вийти за нього заміж, то ймовірно в більшості випадків батьки її були би проти, адже пророкували би важке життя… Прикро, надзвичайно прикро. Адже справа не в дорогах, будівлях, транспорті чи ще якихось матеріальних речах, - все це прийде тоді, коли зміниться наша ментальність. Адже Нік, чи багато таких, як він, набагато здоровіші духовно та набагато успішніші ніж більшість, так би мовити, здорових людей. Допоки добирались з Києва до Івано-Франківська, змушенні були ночувати на залізничному вокзальні в кімнаті очікування для людей з особливими потребами, бо подія закінчилась о 22 годині, а потяг відправлявся до Івано-Франківська о пів на шосту ранку. Гордо висить на вокзалі столиці табличка з пристосованою кімнатою очікування, навіть і англійською все прописано для іноземців. Але який кошмар там твориться вночі, адже і тут ймовірна корумпованість. Ми зареєструвались з Сашком маючи квитки, але прийшовши посеред ночі не було й де ногою ступити. Зал був заповнений незрозумілими людьми, які явно до поїздок на потягах чи інвалідності не мають жодного відношення. Вони просто окупували собі всі диванчики та тихо - мирно спали. При тому, що культурно посунути когось з них було дуже важко, адже чомусь вони мало не відвойовують свою територію, яку їм буцімто хтось «дав» на користування зі всіма правами на те місце. Можливо це безхатченки?! Можливо, не знаємо напевне, але те, що всюди робиться бардак – це однозначно. Сьогодні натрапила на жахливу статтю, як студенти ветеринарного факультету БНАУ вбивали цуцика та розчленовували його посеред вулиці, ще й фільмували це на камеру з дуже радісним настроєм та коментарями. Люди, схаменіться, хіба це не істинна інвалідність??? Зараз наша з вами Україна в такому становищі, що неповносправних людей стає більше і більше через АТО, але це не проблема. Проблема – гнила середина людей, корупція, недбалість навіть за самого себе, аморальність, показова релігійність і цілковита бездуховність в реальності, антиввічливість, цинічність, безграмотність не зважаючи на безлічі ВУЗів та дипломи про закінчення, безцільність існування, та пошуки щастя в тимчасових речах… Як каже Нік Вуйчич – «допоки ми шукатимемо щастя в тимчасовому задоволенні, щастя і буде тимчасовим». А потім люди бідкаються, що все таке хитке, швидко закінчується і ламається… як фізичне так і моральне?! То дбайте про все так, як для самого себе. Робіть так, аби вистачило не тільки для вас але і на наступні покоління. Любіть так, як назавжди. Речі ремонтуйте, а не викидайте. Саме тоді і буде моральне, інтелігентне, достойне суспільство.
НовиниАкціїРекламаПро насКонтакти
