Увага!
Усі матеріали, розміщені у цій рубриці, є проплаченою джинсою. Редакція не несе відповідальності за зміст статей і залишає за собою право не вказувати джерело отримання чи замовлення цих матеріалів. Якщо Ви бажаєте розмістити у нас свою джинсу, то зв'яжіться з нами.
Закрити
купити смарт-квартиру

БЛОГИ


Вороняк Ірина
директор ПП "Інститут іміджу і...
Українці знову готові увірувати у прихід Месії
Дві третини населення України (67%) вважає, що Україна потребує нових політичних лідерів, проте лише 19%...
24.1.2018, 12:49
Віктор Ковач
Між двома орлами...
СБУ-2017: РЕ-ФОРМА чи ДЕ-ФОРМАЦІЯ? (4)
Питання реформування української спецслужби не є чимось новим та на повістці дня з’явилось далеко не...
15.4.2017, 14:04 (ред.)

ОПИТУВАННЯ


НАШІ ДРУЗІ


Минув рік, як перестало битися серце гуцульського Маестро


25 Січня 2015 p.

Минає рік, як замовкла скрипка Романа Кумлика. На якусь мить затихли й інші гуцульські інструменти, на яких грала ця людина-оркестр. Затихли, щоби незабаром знову зазвучати в руках його молодшої дочки Наталі. Бо музика, як і любов, – вічна

Ромко, як усі з любов’ю його називали, крім того, що віртуозно грав на скрипці, мав у собі щось таке, що нікого не залишало байдужим. Заслуговувало подиву, пошанування і високої оцінки. Талант заслуженого працівника культури України Романа Кумлика ще за життя належно поціновано: нагороджено орденом з нагоди 2000-ліття Різдва Христового та орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, яким відзначив його Президент Віктор Ющенко.

Та, мабуть, найвищу оцінку людському життю і ставить саме життя. Коли людина відходить у Вічність, тоді найбільш рельєфно і випукло, найбільш об’ємно і найправдивішими барвами вимальовується її земне життя. Тоді, як ніколи, добре видно, що людина залишила після себе на Землі.

Мелодія Ромкового життя навіть після завершення його земного шляху звучить багатоголосо і темпово. Продовжує діяти важкою працею душі і серця створений за багато років музей гуцульських етнографії, побуту та музичних інструментів, але тепер уже – імені Романа Кумлика. Молодша дочка Наталя каже, що любов до батька дає їй сили і натхнення вчитися грати на скрипці, щоби мережити свої розповіді про татуся його мелодіями. Опанувала вже й цимбали, сопілку, дримбу, телєнку, зозулю..., може заграти на лірі і так, як батько, зажартувати. Саме після батькової смерті ожив у її єстві музика. Наталя відчуває, що батько допомагає їй у всьому. Цю невидиму його присутність очима душі побачили навіть відвідувачі музею, які сказали: "Біля неї стоїть Ромко".

Бог розпорядився так, що навіть останню екскурсію, яку Роман Кумлик провів для гостей музею, зафіксували на відео. Той запис згодом, дізнавшись, що гуцульський Маестро відійшов у Вічність, подарували його рідним, і тепер Ромко знову приходить до гостей свого музею – бажаючим демонструють відео, де Роман Кумлик розповідає, жартує, грає, співає і пританцьовує...

Ромкові було рік і три місяці, коли його маму забрали в Сибір – із їхньої сім’ї тоді аж чотирьох виселили: трьох сестер і одного брата. Звичайно, що мама хотіла дитину з собою забрати, але їй сказали: "Не бери малого – подохнет". І справді, дорога тривала майже місяць, їхали у товарняку, було дуже холодно – адже то був лютий. Майже всі діти, яких батьки взяли з собою, їдучи у невідомість, померли ще в дорозі. Помирали також і дорослі, змучені голодом і холодом. На тих, хто вижив, чекала каторжна, як для жінки, то надзвичайно важка, праця. Наприклад, Ромковій мамі Василині доводилося тягати сапінов колоди. Поки вона відбувала незаслужене покарання в Хабаровському краї, її рідна сестра Катерина з чоловіком Петром Кречуняком ростили і виховували хлопця.

Петро був музикантом – грав на скрипці. Ромко ще малим хлопчиком придивлявся до його гри, запам’ятовував кожен рух його пальців. Але брати до рук татову скрипку йому було заборонено – на той час надто дорого вона коштувала. Але хлопчина все-таки примудрявся пробувати грати, коли нікого не було вдома. Перед тим, як зняти скрипку зі смичком зі стіни, він уважно придивлявся, як вони там висіли, аби потім точнісінько так їх назад поставити – щоб ніхто нічого не запідозрив.

До десятирічного віку Ромко навіть не здогадувався, що Катерина і Петро – це не рідні його батьки. Мабуть, він би цього не знав іще довше. Але одного разу між хлопцями в інтернаті розпочалася бійка і Ромкове серце гострим мечем прошили чиїсь слова: "Ти – не Кречуняк, ти – Кумлик, а твоя мама – воріг народу". Опікуни не зрозуміли, що сталося, коли він, роздягнутий і захеканий, прибіг уночі крізь ліси додому. І тоді, звичайно, мусіли розповісти йому все по-правді: що маму виселили в Сибір, а тато помер ще в 49-му, коли йому ще навіть і року не було.

Ромкові довелося у житті дуже нелегко: одні заздрили його таланту, інші штиркали, що мама – ворог народу.

Через 16 років мама вийшла з ув’язнення на волю, але додому вона не змогла повернутися. Кримських татар виселили із Криму, а ті території заселили западенцями, які з Сибіру поприїжджали. Коли Ромкові було 19, він поїхав до мами у Крим, бо вдома навіть не мав права на прописку. У Сімферополі навчився нотної грамоти, бо хоч грати вмів усе, а нотної грамоти не знав. Там закінчив музичну школу, диригентські курси, працював у Сімферопольському Будинку культури МВС. Через 9 років, коли Ромковій мамі дозволили повернутися на рідну Гуцульщину, вони купили маленьку хатку у Верховині, біля якої було сміттєзвалище. Цілеспрямований і вже добре життям загартований Роман тоді сказав: "Нічого, ми тут зробимо гарну ґаздівку".
Тим, хто сьогодні приходять на це акуратне обійстя, де виросло вже аж дві чудові хати, звичайно, важко повірити в те, що на цім місці було сміттєзвалище. Але це гарний приклад того, як людина облагороджує світ і простір навколо себе.

Роман не цурався жодної фізичної роботи, – з болем втрати і, водночас, із вдячністю за все розповідає дружина Марія. – Він удома майже все робив своїми руками: заливав фундамент під новобудову, копав дренажі після повені, яка на нашій присадибній ділянці зробила зарву, облаштовував інтер’єр у кімнатах нашої хати… Коли ми будувалися, Ромко, крім того, що грав весілля, підзаробляв ще в інший спосіб – навіть, робив ремонти, білив класи у Верховинській, Буковецькій школах. І робити ремонти в хатах люди його наймали. Бувало так, що приїде у понеділок зранку з весілля, кілька годин сну і – далі до роботи. Він ніколи не відпочивав. Навіть, коли наше матеріальне становище поліпшилося, він все одно всю домашню роботу любив робити сам». Деякі відвідувачі музею, заставши Романа Петровича, скажімо, за колінням дров, щиро дивувалися, чому він, музикант-віртуоз, не береже свої руки.

Роман Петрович був дуже дбайливим і добрим сином, чоловіком і батьком. Відвідати на цвинтарі в рідному Ясенові могилку не лише мами, а й опікунів Катерини і Петра – це було для нього святою справою. 50 троянд для дружини у день її ювілею і щирі, як у молодості, слова: "Марусю, я тебе люблю і дякую за все!" і досі гріють серця дочок Лесі й Наталі, які свої сім’ї намагаються будувати за батьковими настановами: що треба бути жертовним, не пам’ятати зла, більше давати людям, ніж від них брати...
А скільки треба було любові віддати своїм учням, щоби нині вона верталася сторицею. Керовані вдячністю Роману Петровичу, деякі з них, як от Іван Семенюк, готові пожертвувати своїм, таким для кожного дорогоцінним часом і по-батьківськи терпляче допомагати Кумликовій дочці Наталі опановувати нові мелодії. Вийшла з ладу скрипка (бо, як розповідає Наталя, коли помирає музикант, мусить бути якась шкода) – татові щирі друзі теж готові допомогти. А взагалі – друзів у Романа Петровича було дуже багато. "Як приємно чути, коли відвідувачі музею кажуть: "Ми приїхали віддати шану вашому батькові. Ми не тільки відвідували колись його музей – ми були друзями". І такі гості приходять дуже часто", – ділиться сокровенним Наталя.

"Бог наділив Романа Петровича не тільки музичним талантом, а й особливим даром спілкування з людьми", – каже Степан Паньків, учасник осиротілої капели "Черемош", яка за 18 років своєї активної творчої діяльності зірвала стільки овацій і заслужила стільки слави, не лише в Україні, а й за кордоном, що вистачило б на кілька мистецьких колективів. За час своєї творчої діяльності Роман Петрович грав із різними капелами, та найдовше – з бабинськими музикантами з Косівщини і з капелою "Черемош", із якою 14 років гастролювали за кордоном.

То й не дивно, що він так швидко виробив свій фізичний ресурс, – продовжував мережку спогадів Степан Дмитрович. – Адже він горів, як ватра. І щоб піти в інший світ у яскравому полум’ї, треба заслужити в Бога.

Однак відхід Романа Петровича в інші світи – це велика втрата як для сім’ї, для нашої капели, так і для всієї Гуцульщини і України. Він зумів якось зацікавити людей, щоб вони їхали до нас. Навіть коли приїжджали люди, котрі вперше в житті бачили його, то за півгодини вони вже спілкувалися, як давні друзі, і люди вже почувалися так, наче приїхали в гості до когось рідного. Музей відвідували гості з Донецької області, і москвичі, і з Петербурга їхали, і з Польщі – Роман умів притягувати до себе людей, незалежно від їх поглядів чи національності. Я не кажу, що він був святий чи що. Йому було притаманне все людське. Але свій дар він використовував для гуцульської пропаганди. Він міг, наприклад, п’ять хвилин грати, а десять спілкуватися. І це давало ще кращий результат, ніж саме тільки музикування. Є багато чудових талановитих музикантів, які працюють на високому професійному рівні, але так поєднувати музичний талант, бо він був віртуозом, особливо, що стосується гри на гуцульських музичних інструментах, і дар спілкування з людьми – не зумів ніхто. Це давало несамовитий ефект, люди просто шаленіли. Одне лише його ім’я – Роман Кумлик – означало для людей, що вони тут отримають те, чого не знайдуть ніде. А він, у свою чергу, одразу впізнавав, що люди хочуть. Він умів знаходити в людей позитивні риси і на цьому «грав», а люди йому були вдячні за це. Тому що в будь-якої людини легше спровокувати агресію, ніж її загасити. А люди йшли від нього вже інакшими. Навіть, як ми любимо казати, "маскалі", які не визнавали ні України, ні українців, ідучи від нього, казали: "Слава Україні!". Чимсь таким Роман володів, що умів об’єднувати людей. Кажуть, що незамінних людей нема, але в цьому плані вважаю, що ще багато років не буде когось подібного до Романа Кумлика.

Ми з ним були, як брати, адже ні в мене, ні в нього не було рідного брата. Ми постійно тримали контакт, навіть тоді, коли не було виступів. Тому мені дуже шкода, що він пішов якось так різко і несподівано, на ходу. До речі, він ніколи не їздив у відпустку, на відпочинок, у нього була тільки робота, робота, робота... От як він жив, так у тому скаку його і смерть застала. Інакшого його відходу я собі й не уявляю. І думаю, що його душа й надалі зайнята там постійною працею, як це було при земному житті"...

Французький кардинал Роже Ечегерай – один із найповажніших гостей музею, у Книзі відгуків написав, що коли Роман Кумлик грав, то було відчуття, що тут літають Ангели. Віримо, що гуцульський Маестро продовжує разом із Ангелами грати мелодію Любові.

Автор: Людмила Зузяк - журналіст газети "Верховинські вісті"
 


Переглядів: 563
Loading...
Рекомендовані статті

Коментарів ще не додавалось!

Залишити коментар

Ім'я: 




Архів


Лютий
2018
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28

РЕКЛАМА





Новини шоубізнесу від KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Сінема Сіті.

ФОТОНОВИНИ


Мольфарські чари уже в Івано-Франківську

ВІДЕОНОВИНИ


У Франківську створили соціальну мережу для автомобілів
<div style="margin: 0px; padding: 0px; color: rgb(0, 0, 0); font-family: Verdana, Geneva, sans-serif; line-height: 18px;">
	Проект <a href="https://www.dexpens.com" target="_blank"><em><strong>DEXPENS</strong></em></a> франківської ІТ-компанії “Axion Web” дозволяє створити не лише власний профайл, але й для авто. </div>
<div style="margin: 0px; padding: 0px; color: rgb(0, 0, 0); font-family: Verdana, Geneva, sans-serif; line-height: 18px;">
	<a href="http://briz.if.ua/44792.htm" target="_blank"><em><strong>Детальніше тут:)</strong></em></a></div>

РОЗСИЛКА НОВИН