Про «ТехКемп», домівку для посла, «атомну бомбу», «русских националистов» і сумнозвісне «замінування»

16 Травня 2013 p.

Міжнародна конференція з питань застосування новітніх цифрових технологій задля розвитку громадянського суспільства в Україні «ТехКемп Івано-Франківськ 2.0», що відбувалася сьогодні в обласному центрі Прикарпаття за підтримки посольства США в Україні, ризикувала так і залишитись в історії міста Івано-Франківська рядовою, малопомітною подією, яка б особливо не вирізнялася на фоні безлічі заходів в рамках Днів Америки в Івано-Франківську та семінару представників американської нафто-газовидобувної компанії «Шеврон» з питань видобутку сланцевого газу, якби не сумнозвісне «замінування». Цей інцидент одразу привернув до івано-франківського «ТехКемпу» увагу усіх основних мас-медіа – і не тільки прикарпатських, а й всеукраїнських. Тож тепер Івано-Франківськ відомий на всю Україну не тільки як місто «яєчного теракту – 2004», а й як місто, де слідом за Донецьком зірвали відповідальний захід посольства США в Україні, причому погрозами вчинення теракту справжнього.

Власне, з самого ранку нічого, як то кажуть, не передбачало біди. Як і планувалося, «ТехКемп» відкрився о 9.00 годині ранку. Відкрили його посол США в Україні Джон Теффт та прес-аташе посольства США в Україні Джим Вульф. Обоє почали з лестощів на адресу міста Івано-Франківська, місця краще за яке, зі слів Дж.Вульфа, для проведення «ТехКемпу» не знайти, та Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, на базі якого, власне, і відбувалася подія, і який, зі слів Дж.Теффта, став вже домівкою для працівників посольства США поза їх основною домівкою.

Обидва іноземних чиновники зауважили, що застосування новітніх цифрових технологій є критичним для організацій громадянського суспільства, а відтак Державний департамент США започаткував нову широку програму «2.0», яка має на меті «дати усьому світові можливість опанувати ці технології і розвивати їх у всьому світі». Крім проведення цілої низки «ТехКемпів», які зі слів посла, відбуваються не тільки в Україні (тут івано-франківському заходу передували «ТехКемпи» у Києві та Донецьку), а й низці інших країн, програма передбачає також низку мікрогрантових програм. Відтак програму «2.0» пан Теффт назвав таким собі глобальним рухом, покликаним допомогти громадянському суспільству у застосуванні новітніх цифрових технологій. Мету ж «ТехКемпів» дипломат окреслив так: «зібрати разом представників недержавних організацій, бізнесу та освітніх установ, щоб показати їм, як можна покращити їхню взаємодію з використанням цифрових технологій».

Проголосивши свої пафосні промови, дипломати покинули «ТехКемп», залишивши, як то кажуть, «на господарстві» помічників прес-аташе посольства США в Україні Люка Штеллє та Світлану Кравченко, а також команду тренерів, яку самі працівники посольства назвали командою криголамів або командою «атомна бомба». До складу цієї “A-bomb”-команди увійшли двоє громадян США – Хайді Бойсверт (м. Нью-Йорк) і Рік Пенгенібен (м. Сан-Франциско) та двоє українців – Анатолій Бондаренко та Алекс Рябцев (м. Київ).

Теми, які вони повинні були презентувати під час сесій навчання у мікрогрупах, різнилися своєю тематикою, як-от: «Гра як процес: використання відкритого дизайну для створення ігор,спрямованих на суспільні зміни», «Неформальна освіта і громадянська активність з використанням цифрових засобів масової інформації», «Як з мінімальною кількістю ресурсів зробити суспільно-корисний онлайн сервіс», «Використання інтернет-технологій для організацій волонтерських рухів», проте мали чимало спільного, що було зумовлено метою «ТехКемпу». Зокрема, всі вони передбачали широке застосування соціальних мереж як головного інструменту доведення необхідної інформації до цільової аудиторії (власне поняття «засоби масової інформації» в устах тренерів в більшості випадків підмінялися поняттям «соціальні мережі») та розглядали вагомі суспільні зміни як кінцеву мету застосування цих інструментів. Підозрюю, що значна частина учасників «ТехКемпу» зі мною не погодиться, але кинулась в вічі така собі відірваність тренерів із США від українських реалій. З їх уст, звісно, звучала ціла низка цікавих новацій щодо інструментів впливу на свідомість громадян. Зокрема, новими і цікавимиє пропозиції щодо застосування ігрового елементу задля привернення уваги громадськості до важливих соціальних проблем, інтеграції соціально орієнтованих ігор у соцмережі, широкого застосування візуалізації; медіа, орієнтованих на поширення фото- і відеоматеріалів тощо, але якось так воно виглядало, що у практичних питаннях чимало учасників тренінгів виявлялись більш обізнаними і досвідченими у проблемах, що були предметом навчання, ніж їхні американські тренери. При цьому останні зізнавались, що у себе на батьківщині вони працюють з дітьми. Вочевидь, різниця між американськими школярами і дорослими активістами громадських організацій з України – основною аудиторією «ТехКемпу» - все-таки є. На цьому фоні загартовані у доланні проблем нашого суспільства тренери з Києва виглядали все-таки більш практичними, ніж їхні американські колеги.

Напевно, сказати, що ніхто не припускав можливості зриву «ТехКемпу» - буде неправдою. Вже на самому початку конференції – на стадії знайомства, що відбувалася у такий собі дискусійно-ігровій манері, – хтось із учасників пожартував: «А де пікети?» Інший учасник заходу йому російською мовою відповів, мовляв, це Західна Україна і «здесь нет русских националистов». Зауважимо, такий діалог мав під собою певне підґрунтя: 4 квітня цього року група агресивно налаштованих проросійських пікетувальників зірвала проведення аналогічного заходу у Донецьку.

Тому, коли через годину після початку першої інтерактивної тренінгової сесії до аудиторії, де перебував автор цієї статті, увійшла помічник прес-аташе посольства США Світлана Кравченко і повідомила: «шановні друзі, нас замінували, тому вам треба покинути аудиторію», принесена нею звістка замість нормальної в таких випадках реакції переживання і навіть страху, викликала натомість здоровий веселий регіт присутніх в аудиторії. Втім, помічник прес-аташе була напевно останньою людиною, від якої слід було очікувати подібних жартів, тому усі присутні чемно послухалися її поради.

Усі подальші події просто вражають своєю алогічністю. Вийшовши з аудиторій до коридору, учасники семінару раптом виявили себе… блокованим у цьому – досить тісному, як для великої групи людей, приміщенні. Співробітники міліції, замість того, щоб якомога швидше вивести людей на вулицю і відвести на безпечну відстань від потенційно вибухонебезпечного об’єкту (такі відстані передбачені відповідними нормативами, які знає будь-який вибухотехнік), натомість протягом тривалого часу не випускали людей на сходовий майданчик. Напевно, не варто розповідати, до яких жахливих наслідків при загрозі підриву будівлі може призвести тривале скупчення людей у досить вузькому коридорі. Я вже не говорю про те, що могло б статись, якби будівлю дійсно було заміновано і терористи в будь-який момент могли б підірвати вибуховий пристрій. Але і без того: чи багато треба для того, щоб у такій ситуації спровокувати паніку і, як наслідок, - давку?

До речі саме тоді весь «техкемповський» загал почув офіційну версію подій, що відбувається від міліцейського чиновника. Її озвучив кремезний дядько у великому міліцейському кашкеті та форменій сорочці з погонами полковника міліції. Йому, вочевидь, надоїло відповідати на запитання кожного окремого учасника «ТехКемпу» на кшталт «Що сталося?» «Чому стоїмо?» і т.п. і він на весь коридор оголосив, що, мовляв до міліції був дзвінок: невідомий повідомив, що в корпусі ІФНТУНГ, в якому відбувався семінар, закладено вибуховий пристрій.

Вже невдовзі «в’язням коридору» дозволили таки вийти на вулицю, де вже зібралося чимало співробітників міліції, в тому числі бійців спецпідрозділу «Беркут», експертів-криміналістів, фахівців вибухо-технічної служби, а також працівники СБУ та пожежні.

Надворі дивні події продовжились: якийсь молодик у цивільному наполегливо намагався вишикувати «техкемпівців» «у колони». Хлопець, вочевидь, не врахував, що чимало сучасних громадських активістів, зокрема, молодих, у війську ніколи не служили і не знають різниці, скажімо, між шеренгою та колоною. Та й взагалі поняття «шикування» для більшості з них є чимось далеким і неосяжним, а також таким, що асоціюється з обмеженням свободи… Коротше кажучи пошикувати людей молодикові не вдалося, але під час навчання у міліцейському виші хлопець, вочевидь, добре засвоїв положення Бойового статуту, зокрема, про те, що «командир у бою керує наказами, командами (сигналами) та особистим прикладом», тому він, неначе Іван Сусанін у смоленських болотах, впевнено пішов у той бік, куди йому належало відвести «евакуйованих» учасників семінару. Ті ж (в більшості своїй) послідували за ним, бо ж законослухняні.

А от міліціонери, вочевидь, так не вважають, бо ж усіх учасників зібрали, юрбою, у спортзалі університетського спорткомплексу (чомусь подумалося, що саме так нацисти свого зганяли людей, затриманих на вулицях під час облав на вулицях окупованих міст). Як виявилось, для опитування і дачі пояснень. Туди ж для різноманіття загнали і юрбу студентів. Напевно, чинна процедура розслідування подібних злочинів передбачає поголівне опитування усіх присутніх у «замінованому» приміщенні (а раптом серед них є терористи-камікадзе?) От тільки робити це, вочевидь, треба було десь у просторій аудиторії, де і проконтролювати присутність усіх легше, і людям комфортніше, коли вони сидять на стільцях за столом, а не туляться юрбою у спортзалі, немов худоба у загоні. А якщо б їм роздали по аркушу паперу, то кожен ще й зробив би роботу міліції, написавши свої установочні дані та що він може повідомити по суті справи. Це б прискорило процес і дозволило оперативно продовжити захід на іншій базі. Зрештою, якось не дуже уявляється, щоб за сигналом про замінування, скажімо, вокзалу, міліціонери опитали усіх присутніх там кількох сотень, а то і тисяч людей. Та й опитування зазвичай більше зводилося до фіксації установочних даних учасників семінару – людей, які прийшли на захід свідомо, не для того, щоб його зірвати чи взірвати, більшість з яких взагалі слабо уявляли собі, що сталося, і не вірили у реальність замінування. Чи варто говорити, що це, у свою чергу, породжувало в людях недовіру до міліції і думки про те, що «замінування» спровоковане владою, щоб… зібрати базу даних про учасників семінару або ну принаймні зірвати його проведення? Як наслідок, - обізленість в людях, конфлікти з правоохоронцями, різноманітні чутки і плітки… Представники тренінгової групи навіть ініціювали складання списку тих, хто не хоче, щоб їхні персональні дані залишались у міліції, а створивши такий список… звісно ж передали його міліцейському керівництву.

Не хочеться дискутувати на тему, чи було це «замінування» чиїмось поганим жартом чи провокацією і кому це вигідно (хоча розголосу подія набула неабиякого). Хочеться лише одного: щоб наші правоохоронні служби працювали професійніше і виявляли у таких ситуаціях більше поваги до людей.

Сергій Білий

Фоторепортаж

• Світлана Онищук: Запрошую всіх, хто через війну втратив домівку, приїжджайте на Івано-Франківщину
• Прикарпатські територіальні громади тепер мають власну домівку. В Івано-Франківську відкрили оновлений офіс Асоціації міст України
• Чоловік, який протаранив у Лондоні авто Посла, родом з Калуша
• На Долинщині сім'я лелек втратила домівку
• Через «замінування» вокзалу змінили маршрути тролейбусів
• В Івано-Франківську розпочато розслідування «замінування» відділу поліції

Коментарів ще не додавалось!

РОЗСИЛКА НОВИН